Ця сторінка вичитана
- Доповівши через кінного післанця командирові полку про своє рішення, я з великим напруженням нервів став очікувати серед чистого поля, не злазячи з коня, під сильним кулеметним і рушничним вогнем, до якого приєднався ще й досить влучний артилерійський — з єдиною думкою вперед-уперед!… Ми не маємо ні одного набою, дістати їх можемо тільки у Вознесенському, отже — або здобути, або загинути…
- Пролунав гарматний стріл справа! Це гасло!
- Не памятаючи себе, я кинувся вперед із несамовитим викриком команди: Встань! Хлопці, за мною, вперед! Спава!!!… Як один, піднеслася лава, із голосним криком „Слава“ кинулася вперед бігцем. Повторюючи без перерви команду „Вперед, слава, бігцем!“, я гнав коня вперед, а козаки від мене не відставали. Станція виднілась далеченько праворуч, відкіля комуністи стріляли з гармат, але це не перешкаджало мені все ближче з купкою людей куріня, чоловіка в 15, підбиратися до депа, де місцевість була для мене знайома.
- Цілком одірвавшись від головних сил, я заняв депо з одним чінним ординарцем і тими ж 15 козаками куріня, що весь час від мене на відставали і які пробігли до 4 верст бігцем із криками „слава“. І хоч із них уже дух випірав — як кажуть — а вони ще не переставали кричати „слава!“
- Із великим задоволенням мацав мій ординарець тількищо залишені комуністами ще теплі, вкопані гармати.
- Ворожий бронепотяг все далі й долі відсувався, покидаючи станцію. Тут же я побачив маневруючий потяг, і в мене майнула думка, що пустивши порожній паротяг навздогін бронепотягові, можна буде зробити його нешкідливим. Я крикнув здалека машиністові, щоби він зупинив паротяг. Він одразу мене був не послухав, але, коли я назвав йому моє прізвище, яке було залізничникам того району відоме ще з 1918 р., паротяг зупинився. Я наказав двом козакам заволодіти паротягом і пустити його навздогін бронепотягові, а сам із ординарцем кинувся на станцію. Тут по всьому було видно, що з цього боку нас так скоро не чекали, бо в той час, як залізничники, пізнавши мене, повискакували зі станції, вітаючи мене, комуністи, між якими був і комендант станції, юрбою щодуху тікали вздовж колії до залізничного мосту. На мій крик зупинитись вони звертали мало уваги (властиво звернули, бо стали втікати ще дужче). Гнатися за ними по колії було неможливо, а козаки ще не підіспіли. Але втекти вдалося не всім. До 100 чоловік красноармійців із двома кулеметами залишилися на станції. Вони через несподіваність нападу здалися без жадного опору“.
Ориґінал був написаний для мене, але пізніше він попав у газету, якої зараз вже немає, — „Соборна Україна“.
***
Наступ Запорозької піхоти, що, як уже було зазначено, була майже неозброєна (деякі козаки мали більше надії… на каменюки, чим на свої куцопали), — теж не вдався.
