— Як же не по господарському, коли в Раді більшість „Селоспільчан“ сидить?…
— Е, то все парубки!… — махнув він рукою. — Ви щось там пишете все, так може і про мене щось написалиб, як то я гадаю собі?…
— Добре! Колись напишу! — кинув я, йдучи далі.
По правді кажучи, мені дуже хотілося поговорити з ним більше, бо це був той самий „селянський поет“, із села Мировки, Київського повіту, Корній Гуленко, про якого ще в 1912 р., згадувала Олена Пчілка в свому „Рідному краї“. Одначе не міг гаяти ні одної хвилини, бо треба було їхати аж на Печерськ до Шевченківського полку вмовляти його іменням зверхньої військової орґанізації — Всеукраїнської Ради Військових Депутатів — зріктися свого „невтралітету“ щойно проголошеного Шахраєм, а вечером мав доглянути „за виходом у світ“ першого числа „соціялістичного орґану“ Ради Депутатів, який називався „Наш Голос“…
Та вже на ґанку чекала мене цікава несподіванка. Перед самим ґанком стояв величезний, вантажний авто, в якому сиділо до 30 жовнірів з карабінами і скорострілами, які несамовито галасували — „Долой!“
Командант Білого Будинку негайно викликав сотню Галицьких Січових Стрільців, але заки вони прийшли, то авто загурчало і зникло, а хтось уже із юрби пояснив, що то „била дєлєґація ґєорґієвскаго полка, которая, значить, протестувала“…
Сотня Стрільців, що прибула тоді до Центральної Ради, стала незмінною її охороною геть аж до того дня, коли вона перестала істнувати…
Заки ліквідувався цей „випадок“, до „Шевченківців“ їхати було вже пізно, а ґазету „старший наборщик“ постарався сам випустити на тій підставі, що „було до біса всякого матеріялу“, а тому я міг спокійно йти собі до дому.
В ночі було трівожно і сумно, а вранці хтось росповсюдив чутки, що зі сходу йдуть „червоноармійці“, а із заходу — „фронтовики“… На базарах галасували свавільно і дико:
— Долой!
Здавалося, що й справді це все з нетрів землі прорвалося і для того, щоби змагатися з ним, не було иншої, ради, як рада селянина-поета:
— „Міць грудей одвертих!“…
