та набоїв, везли на возах хліб і сало — щоб людей не обдирати“… Рафес прикусив язика, инші розпустили його а „гайдамаки“ підійшли до Білого Будинку; прокричали там „славу батькові Грушевському“ і „ганьбу синкам базарникам“ (після В. Винниченка), навідалися на площу святої Софії до Залізного Гетьмана, де попробували було знищити відоме „Единая и Недѣлимая“, а потім забрали з собою Симона Петлюру, який у той час саме звільнився від „секретаріятства“, і так подалися на той бік Дніпра. Казали, що наче б то на ст. Гребінку…
Після цього годі вже було думати про „федерацію“ і стали натякати на самостійність… Про це передовсім з іронією заговорив „куплєтест“ Троїцький у Театрі Берконє, слідом за ним озвалися фейлєтонисти, особливо у „Народній Волі“ Ісак Пугач, а там загомоніла вулиця і стала радити раду. Центральна Рада над четвертим універсалом, який і з'явився незабаром… Цим універсалом Україна робилася Самостійною і цю самостійність треба було обороняти…
Послали делєґацію до Берестя „мир навертати“, прибрали до рук Сівер Одоєвського і инших „бунтовщиків“, що „на схід задивлялися“ і так усе було зроблене для того, щоб проголосити четвертий універсал і спокійно собі „запанувати у своїй сторонці“.
Але селянин-поет і тепер журно хитав головою:
— Гей, не по господарському воно якось робиться!…
— Чого-ж вам ще хочеться? — спитався я…
— А хіба ви не бачили, як Вільні козаки статечно в дорогу свою вибралися?… — відповів він мені запитанням. — Ранійш треба про ладунки всякі подумати, а потім уже за саму справу братися!…
— Хіба ж не думали?…
— Тоді, як на вулицях стали вже кричати та вимагати… — всміхнувся він.
Я нічого не сказав на те, хоч бачив, що цей „син землі“ має свою рацію…
Ледве на світ поблагословилося, а на вулицях Золотоверхого так і заклекотіло… Стріляли тут, стріляли там, тріщали скоростріли на Подолі, гримали гармати на Деміївці, бухкало щось на Печерську і сипалося із жалібним дзеленчанням шкло з вікон на Хрещатику, тільки навколо Білого Будинку стояв спокій, бо там ще раду радили…
На ґанку серед Галицької охорони і селянин-поет притулився. Стоїть мовчазний, як мур, і тільки карабіна до грудей притискає.
