Хлопці алярм, гей вставаймо
Вже послідний час,
Наступають на три шляхи
Москалі на нас.
Було то в першій половині січня 1918 року. Білий, пухкий сніг немов мягкими коврами вкривав камяниці, дерева та вулиці.
Пізна ніч. Рух та гамір великого міста вже зовсім завмер. Від часу-до-часу показався спізнений прохожий, скоро повертаючи домів і зникав немов привид на закруті вулиці. То знов рознісся на хвилину лагідний голос дзвінка від санок. Він постепенно стихав і в кінці таяв на закрутах вулиць. Гробова тишина зимової ночі незнаного нам міста, робила дивне вражіння. Нас вісьмох старшин австрійської армії втікало з російської неволі з далеких кірґізських степів до Київа, на заклик Команди Січових Стрільців вступати в ряди на оборону Центральної Ради.
Незнаючи куди вдатися нічю, рішили всі пересидіти на двірці до рана. Всюди в проходах та ждальнях, велика товпа салдатів спала покотом на столах, долівці та кріслах. Воздух був надзвичайно тяжкий. Всюди розносився питомий запах махорки, алькоголю та людських випарів. Було душно й прямо невиносимо. В першій хвилі чоловік діставав завороту голови, робилося слабо. Проходячим треба добре вважати, щоби не наступити кому на голову. Від часу до часу появився козак зі шликом на голові при новій зброї. Се вже українське військо робить службу в своїй столиці. Сон нас не брався. В ожиданню ранку ми прочитували по кілька разів українські та російські часописи, куплені в кіоску ждальні.
Вже місто давно забило всіми живчиками свого життя, як ми повсідали на трамвай та приїхали на вулицю Пирогівську ч. 9.
Київ зробив на нас вражіння чужого нам міста, а не столиці України. Всі вивіски над склепами, всі написи на камяницях були виключно в російській мові. Прохожі говорили межи собою російською мовою — а української ніде й не чути було. На нас дивилися в трамваю зі здивуванням, коли ми говорили по українськи. На декотрих
