Ще недавно в Хевсурії письменна людина була рідкість, а зараз вже є цілі села, що в них значна більшість населення письменна і рідко можна знайти чоловіка, що не вмів би підписати своє призвіще. Поема відомого грузинського письменника Руставелі про барсову шкуру в розкішному виданні в Хевсурії не рідкість. Туди вже пробили собі дорогу і наші газети та журнали, там уже читають і обговорюють навіть такі питання як китайська революція.
Хаті вже поступово відмирає, а її місце займає сапіхно. Сапіхно це хевсурський клюб, куди люди сходяться з роботою. Сапіхно це старинна установа у Хевсурів. Раніше в ній робили порох. Тепер ще в сапіхно є звичайно громадський камінь для мняття шкіри. Але сьогодні вже сапіхно грає зовсім іншу ролю. Тут перечитуються газети, тут обговорюються новини зі світа, тут вирішаються важливі громадські справи, тут виносяться смертні присуди старим відвічним дикунським звичаям та забобонам.
Особливу активність проявляють хевсурські жінки.
— Нехай буде і самревло, — сказали вони, але нехай у цьому самревлі повставляють шибки, нехай поставлять пічку, нехай призначать акушерку і не треба називати це родильним домом чи лікарнею, хай воно й зветься собі по традиції самревло.
І самревло поступово перемінюється. Радянська влада, будуючи школи, лікарні, кооперативи, доставляючи до Хевсурії сепаратори, мило, ґудзики, сірники, за котрими треба було дертися через головний хребет Кавказу, доставляючи в Хевсурію газети, журнали, книжки, а далі й радіо та кіно перемінює і цю країну на країну сучасної культури, культури нової пролетарської,
