— А вжеж! підтакнув Танас. Коли Татарва в похід збирає ся, то іде одинцем, ріжними шляхами і аж вертаючи, збирає ся у великі ватаги. А коли граблять і мордують, то завсїгди лише підчас повороту. Хто знає, чи не бачили тебе у степу татарські чамбули[1], але вони не хотїли зрадити ся, вбиваючи тебе. Татарва просуває ся мов опир, вдарає мов грім, і знов розсипає ся мов пісок на кримським солончаку[2].
Іван мовчав і опустивши голову на груди, глядїв на попелїючу ватру.
— Ну козаче, розказуй дальше, — заговорив Танас знова. Хоча Татари і були на Тясминї, то не мусїли бути у Коршунівцї, а наколи були, то прецїнь у селї люду доволї, могли втїчи або оборонити ся.
Іван перехрестив ся.
— Нехайжеж їх Матїнка Божа своїм Покровом збереже, бажаю їм свободи та добра, хоч і як важким було моє пращанє.
— Щож таке стало ся? допитував ся Харко.
— А ось бачите, мій батько надягнув свою алтембасову, шляхотську кирею і матеряльний жупан, позашивав таки сам подерті сафянові чоботи і пішов до старого попа у свати. Але піп не умів оцїнити сього, як казав батько „гонору“ і сказав.
— „Ти пане Криницький шляхтич, між нас мужиків не пхай ся, бо я своєю працею дір у твоїй тарадайцї латати не думаю. Наколи твій Іван любить мою дочку, то нехай повісить своє шляхотство на кілок, а покаже хоч сякий такий маєточок, бож інакше казати муть люди, що ти продав сина за ковбасу та книші, а я дочку за підраний кунтуш“.
