Для невправного ока могло здаватися, ніби німці лишали в спокої і греко-католицьку і православну церкву. Але вправне око добачало, що німці вже заздалегідь підготовляли загибіль для наших церков, бо вивели наверх усякі секти /ті, що є німецького походження/, не дозволяли на дискусію в часописах про возз'єднання греко-католицької і православної церков; у Східній Україні не дозволяли православній церкві консолідуватись, а доцільно розбивали її на свої адміністративні округи, щоб так підчинити єпископів владі начальників поодиноких округ. Отже, старе "divite er imperia" було в повному ході. Нам ставало щораз ясніше, що, в разі німецької перемоги в війні, і наш народ і церква були б засуджені на загибель.
Але куди було нам звертатися з надією?
Не станемо того затаювати, бо воно загально відоме, що наш народ у Галичині, від XIV сторіччя зв'язаний з ходом життєвих умов і рухів Західної Європи, просяк ідеями, які виступали на західно-європейському поприщі, бо, зрештою, він і не міг інакше протиставитись польській агресії, яка йшла на нас під прапором вибуялого націоналізму.
З другого боку, ми від серця, у мріях "motu proporio" не могли надіятись на СРСР, бо жахались революційного атеїзму, були зовсім чужі для соціалізму і ще не мали довір'я до розв'язки національного питання в СРСР, якої правильність наглядно виявило переможне ведення війни з боку СРСР, бо радянські народи ніяк не могли б почуватись як одна цілість, як один радянський народ, і покласти такі, подиву гідні, жертви за свою Вітчизну, якби були незадоволені розв"язкою національного питання.
Признаємося щиро, що ми під кінець німецької окупації
