сеї смерти, котра підходила до вязня тихою одноманітною ходою? Ми кажемо „смерти” тому, що для вязня усе покїнчилось, як тільки він переходив через тюремний звідний міст. Оточений зловіщою таємностю, не знаючи й того в чім його обвинувачують, нї тої кари, котра його чекає, вязень міг лїчити покінченими усї свої рахунки з житєм. Для нього не було вже нї родини, нї приятелїв, нї сїм'ї, нї любови. З усього живого світа для нього істнували лише хмурі тюремщики, котрі приносили йому їжу, та ті товариші, про присутність котрий він домірковував ся із рипіння дверий та цоканя замків, що лунало в тишинї. Товсті стїни тюрми глушили стогін цих нещесних, та не давали послати їм слово спочутя. Раз трапилось так, що замкнені в Бастилїї дїти обплакували смерть свого батька, не догадуючись, що він сидить там-же під ними.
Ранком 14 юля усей паризький люд почав лаштуватись до бою. Усї кричали: „Ходїмо на Бастилїю!” Богато салдатів прилучилось до горожан, вони роздавали їм патрони і вчили поводитись зі зброєю. Півголодна юрба байдужно дивилась на проїзджаючі повз неї вози з мукою, але спалахнула гучною радістю на вістку, що
