— Не скажу. Бачте, чужому чоловікові… виду вашого я небачив, а агентові хтось гавкне, то…
В цей час у кімнату ввійшов товстенькій низенький чоловік, в окулярах, ниткою звязаних на переніссі, з мідними брелками на животі, у вичищених ботинках — взагалі, начальник станції.
— Що? Хто? — коротко, глухим басом запитав він.
— Та це я! — я дужче зліг на підлуток, щоб мене гаразд було видно. Моя загоріла кострубата голова, помнята сорочка, розстебнутий комір одігнали начальникові очі кудись на муху, що жалісливо скрипіла над чорнильницею. Через кілька хвилин начальник, перебираючи брелки на ланцюжкові, звернувся до мене.
— А чого ви на станції?
— Та якщо можна, то переночую: мені — 60 верстов додому.
— Ночувати? На станції? Тепер? Та хто ви? — Підчас вимову цих слів увесь спокій утік, обличчя знітилося, а голос начальників став тонкий і раз-у-раз обривався. А згодом рясні брови збіглися немов змовляючись, начальник вирішив негайно покликати агента ДПУ, що якось опинився на станції.
«Звіряти документи», промайнуло в голові, «а чи в мене з ними все гаразд?» Я обмірковував і перелічував, що можу показати, як треба буде. А що питатимуться документів, а не чогось иншого, так цього певний я був так, як і того, як проїхав 100 верстов без квитка. Час був такий, що без документу
