заглушуючи риданє, щоб не почули. Потім пересилувала сама себе і втихла.
— Вас пильнують? — спитала шепотом. Домінїк, усе ще не можучи прийти до себе з диву, що вона тут з ним, мовчки показав на двері. За дверима чути було хропінє вартового; сон зломив його і він ляг на поміст поперек дверей, міркуючи, що таким чином вязень не втече.
— Треба втїкати, — поквапно сказала вона. — Я прийшла благати вас, щоб ви втїкали, — і попрощати ся з вами.
Але він немов і не чув її. Він усе повторяв:
— Як? се ви, се ви?… Ох, як ви налякали мене! Ви могли забити ся.
Він узяв її руки і поцїлував.
— Як я вас люблю, Франсуазо!.... Ви така сьміла, і така добра. Я тілько одного й бояв ся, що вмру не бачивши вас… Але ви прийшли, — і тепер нехай мене розстрілюють. Коли проведу з вами чверть годиночки, то готов буду на смерть.
Він притис її до себе, а вона похилила голову на його плече. Небезпека зближувала їх.
— Ах, Франсуазо, — зачав Домінїк нїжним голосом, — нинї день сьв. Людовіка, день давно бажаного нашого весїля.
