— Погляньте на сей ніж, — знов обернув ся офіцир до дядька Мерлїє, — може він допоможе нам у наших розслїдах.
Старий здрігнув ся, але зараз-же запанував над собою і з непорушним лицем відповів:
— У всїх такі ножі по наших селах… А хто знає, може вашому воякови надоїло стояти на вартї та сам зробив собі конець?
— Мовчіть! — скажено закричав офіцир. — Ви знаєте, що я можу хоч і зараз казати запалити ваше село з усїх чотирьох кінцїв!
На щастє, гнїв не позволив йому завважити, як страшно змінило ся лице Франсуази. Вона сїла на камяній лавцї, бо ноги у неї підкошувались. Та про те глядїла на мерця, що лежав коло самих її ніг. То був високий і вродливий парубок, подібний до Домінїка, з жовтим волосєм і синїми очима, як у нього. Та подібність різала її ножем по серцї. Думалось їй, що хто знає, може отой небіжчик також полишив там у Нїмеччинї наречену, котра тепер виплаче за ним свої очи. І бачила свій ніж у него в горлї. Се Домінїк забив його…
