Він миттю метнувся сідлати свого коня, й за хвилину приєднався до мого відділу…
Був вересень. Осінь погожа. Херсонський степ рівний, рівний, лиш де-не-де прорізаний якоюсь балкою. Ока ніщо не спиняє, а степове повітря наповнює груди, приємним ароматом, роблячи віддих повним і легким…
Виїхавши за містечко, мої козаки почали співати.
Це вже така наша вдача… Чи ми перемагали, чи нас тиснули, чи в бою, чи на відпочинку, козак наш ніколи не розлучався з піснею. Вона його підбадьорювала, потішала, давала заспокоєння й насолоду, мимовільно примушуючи забувати тягар війни…
Аж раптом пісня увірвалася…
З боку хутора почулися стріли…
— Карієр!. Вперед!. В лаву! Оточити хутір!.
Миттю розтяглася невеличка хвиляста лінія, яка півколом почала наближатися до хутора…
Василько, стиснувши зуби й тримаючи шаблю наголо, летів наперед…
От уже й садок і скирти хліба…
Стріли замовкли…
Як яструби, налетіли козаки на хутір…
На подвірю побачили ми 5-6 черкесів з денікинської кінноти, що приторочували до сідел якісь клунки, а двох біля стіни будинку вовтузилися коло якихось людей, вигукуючи чудернацькі ломані московські слова й розмахуючи шаблями…
Ясно — напад і грабунок…
Не сподіваючися нашого наскоку, ворог не да вналежного опору…
Бій тривав кілька хвилин…
