Нераз у сні являє ся міні
О люба, образ твій, такий чудовий,
Яким яснів в моло́дощів весні,
В найкращі хвилі юноі любови.
Він надомною хилить ся, страшні
Полошить мари… З трепетом, без мови
Я в тіі очи знов гляджу сумні,
Що жар колись ятрили в мойій крови.
І на моє бурливе серце руку
Кладе той привид, зимну як змия,
І в серці втишує всі думи й муку.
На привид тихо, не змигнувши, я
Гляджу. Він хилить ся й без слів, без звуку
Моргає: Цить, засни! Я смерть твоя!
Так сталось! В труні металевій нині
Ота рука поганая спочила,
Що ген-то, в добрій чи лихій годині
Нас розлучила.
Я бачив, як єі зашрібували,
Вложили в склеп і привалили камінь,
Цементом заліпили й прикопали —
Значить, і амінь.
А ти стояла з близька у жалобі,
Заплакана, хоч сльози ті лиш з ока
Текли, чутя ж не зрушило з-глибока
Те, що в тім гробі.
Ще душно, я-ж стояв увесь холодний
Близь тебе й німо на сей гріб дивив ся.
Мов хмара з вітром, так в уяві бив ся
Засуд народний.
