Сидів пустинник біля свого скиту
Серед лісів безмірних та безлюдних
І слухав пташок голосів пречудних
І вітру в гилю пісню сумовиту.
Аж бач, голубка, єго пташка біла,
Що вже два дні не знать де пропадала,
Ту-ж по над ним крильцями стріпотала
І тихо в него на колінах сіла.
Старий погладить хтів єі руков —
Тай обімлів: ті крильця сніжнобілі
Обризькала червона людська кров.
І зойкнув дід: „Прокляті, зсатанілі
Часи, коли з осель людськи́х в сей ліс
На крилах голуб людську кров приніс![1]“
13 сент. 1889.
Россіє, краю туги та терпіня,
Чи ж не такий ти час проходиш нині?
В трівоги й самолюбія пустині
Позабивались старші поколіня.
Тремтить вся сила краю як заклята,
А тимчасом на лютий бій за волю
Летять маліі діти голубята,
Кістьми лягають у сніжному полю.
Россіє, краю крайностів жорстоких!
Твій витязь Святотогор дріма в печарі,
Козацька воля спить в степах широких,
А дівчина голубка на бульварі
Платком, а не лицарською трубою
Сігнал дає до кроволитя й бою.
13 сент. 1889.
——————
- ↑ Мотів із Ленау.
