Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/236

У чорній, замкнутій кариті,
І коней вороних шість пар,
Без слуг, без погоничів йіде
Жидів невмираючий цар.

Стає, відчиняєсь карита,
Дід з неі, зігнутий до-в-пів
І сивий як голуб, тремтячов
Ногою ступає долів.

Ступає тремтячов ногою,
От-от дотикає землі,
Та диво, земля подає ся,
Немов полотно на воді!

Все низше, все глибше!… Вже двір весь,
І місто, і царство ціле
Хитаєсь, хвилює, і звільна
Все низше, все глибше тоне.

Злякались царі і благають
Давида: „Вертай не ступай
Ще другов ногою на землю.
Бо згинемо ми і весь край!“

Дідусь усміхнув ся і каже:
„На учту просив ти мене!
Не хочеш — вертаю, та слухайже царю,
Не тикай ти племя моє!

„Ти-ж бачиш, весь двір і весь край твій
Не в силі мене удержать;
То-ж знай, уся власть твоя — ніщо,
Щоб племя моє звоювать!

„А що не приняв ти до учти
Мене, то прийде такий час,
Коли моє племя засяде
До царськоі учти між вас!“

Оттак наші книги говорять,
І правду говорять святу;
Жиє цар Давид наш і бачить
Усі наші кривди й біду.