Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/248

Пищить і кви́лить дитина.
І почали міні мисли
Страшніі в голову лізти:
„А нуж всі в хаті поснули,
Плачу дитини не вчують,
Моя дитина замерзне!
А нуж почують собаки,
Зйідять дитину живою!“
І я мов вкопана стала.
І обернувшись, що сили
Кричати стала: „Ратуйте!
Моя дитина, дитина!“
Та пусто, глухо довкола,
Ковта́є вітер мій голос…
І я, мов кінь із припону
Рванулась, кинулась бігти
Назад в село. Спотикаюсь,
Упаду, встану, знов впаду,
Кричу і плачу — даремне!
Біжу, біжу так і мучусь,
Здаєсь, годину, і другу,
Здаєсь — віки вже ціліі,
А хати з світлом не видно.
Якісь стоги все та верби,
Собаки виють далеко,
Якісь рови глибочезні,
Плоти — а хати не видно!
І стала люта розпука
Прокрадувати ся в душу:
Я мечусь, мов божевільна,
Кричу що сили і плачу.
Аж ту хтось цап! мене з заду.
„Ти що ту робиш?“ — питає.
Я озирнулася — шандар!
Блищить на плечах карабін,
Ліхтарня блима при пасі.
Хоч я у коршмі ще бувши
Шандарів дуже боялась —
Боявсь ще дужше йіх Юдка! —
То тут міні ані крихти
Страшним той шандар не здався,
І я припала до него,