Цю сторінку схвалено
ОСІННІ ДУМИ.
|
I.
Осінний вітре, що могучим стоном
Над лісом стогнеш, мов над сином мати,
Що хмари люто гониш небосклоном,
Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати —
Що у щілинах диким виєш тоном
І рвеш солому із сільськоі хати,
Зівяле листє гоном-перегоном
По полю котиш — вітре мій крилатий!
Я довго, пильно слухав стону твого,
І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш:
Тобі жаль сонця, цвіту, дня літного!
О вітре, брате! Як мене побачиш
Старим, зівялим, чи й по мні заплачеш,
Чи гнівно слід бутя завієш мого?…
9 окт. 1882.
II. Журавлі.
По над степи і поле, гори й доли,
По над діброви зжовклим листом вкриті,
По над стернища, зимним вихром биті,
З плачем сумним, мов плач по красшій доли —
