Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/284

Прихожу́. Пан лютий-лютий!
„Жиде, довг мій ти приніс?“
— „Пане, мовлю, ще-м нічого
Не продав! — „Бери тя біс,
А міні потрібно грошей!
Знаєш з хлопами свідчить,
Знай же тут міні весь довг мій,
Все до крихти заплатить!“
— „Пане, мовлю, вашій ласці
Все завдячую, що там
Маю: як би я попро́дав
Все, то й довг сплатив би вам!
— „Ну, то продавай!“ — „А, пане,
Що робитиму я сам?“
„Хоч на жебри йди, про мене!“
— „А деж жінку й діти діть?“
„А мене то що обходить?
Хоч поки́дай йіх під пліт!
„Чи так, пане? Ну, так ось вам
Моє слово: ждіть не ждіть, —
Я сплачу вам довг, як зможу, —
Ви що хочте, те й робіть!“
Гей, як блисне пан очима,
Та тарах мене в лице
Раз і другий! „Псе поганий!
На і на тобі за це!
Хлопці, зараз запрягайте
І до него йідьте в дім,
Збіжє, шматє, всю худобу,
Все беріть до голих стін,
Все везіть у двір! Побачу
Як то будеш ти скакать!“
Кинулась двірня. Вже фіри
Вулицею копотять!…
Ще година не минула,
Всю мізерію мою
В двір стягли. Я став, не знаю,
Чи мертвий, чи ще жию.
Так тоді міні здавалось,
Що вже світ валить ся весь —
Так то чоловік з добром тим,
З кождим кусником зживесь!