Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/29

Тихенько зорі моргають іскристі…
Зірниці промінь мов дитя хлюпочесь
В хрустальних водах; голіі, безлисті
Нависли лози — йім заснути хочесь.

На дні перловім щука спить спокійно,
Ліниво зіви шевелить кроваві,
І рак з нори виповзує повільно.

І в серці людськім зорі золотаві
Михтять, та й щука лютая дрімає,
І заздрість острі щипці виставляє.
1881.

---

IV.

 

Паде до долу листє з деревини,
Паде невпинно, чутно, сумовито,
Мов сльози мами, що на гріб дитини
Прийшла і плаче, шепчучи молитов.

Осики лист кровавий із гилини
Паде, немов ножем його пробито;
Жалібно жовте листє березини
Здаєть ся шепче: Літо, де ти, літо!

Лиш дуб могучий, жолудьми богатий,
Спокійно в темну, зимну даль глядить, —
Таж він не дармо тепле літо втратив!

Най вяне листє, най метіль гудить,
Се сил єго не зможе підірвати,
А плід єго приймесь і буде жить.
1881.