Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/404

В знесилі Каін на пісок упав,
Щоб ніч пробути. Дикий звір пустині
Єго не страшив: божеє клеймо
Наложене на него, гнало геть
Від него всяку твар, усяку смерть,
Та гнало геть і сон і супокій.
Всю ніч мов риба в сіти на піску
Холодному він кидав ся і бив ся.
А як на сході сонце запалало
І озирнуло степ — в піску найшло
Глибокий ви́долинок, де спав Каін.

А він уже від давна був в дорозі —
Ішов на захід. Щось тягло єго
Туди, хоч учорашній вид чудовий
Скривала сива мгла, що залягла
Густою лавою пів видокруга.
Чого єму туди? він сам не знав.
Нічого там не ждав, не надіявсь,
А всеж ішов. Так журавель, почувши,
Що ген за морем, в північній краіні
Весна зблизилась, — розпускає крила
І пісню дзвонячи летить туди,
За сотні миль, не дбаючи на бурі,
На морські вали й хитрощі стрільців.
Весь день у мглі бродив він, наче в морі.
Аж вечером розвіялась вона,
І на хвилину заходяче сонце
Вказало знов вчорашній вид чудовий:
Хрустальні стіни, золотіі башти. —
Та так далеко в фантастичній дали,
Що, бачилось, до неба в двоє близше.

Та що єму та даль? Хоч крок людськи́й
І як дрібний, він перемірить ним
Весь круг землі, дійде й до краю світа,
Коли мета яка там є єму.
Від смерти брата стілько, стілько літ
Блукав він без мети, ганявсь мов звір
Сполоханий, щоб сам перед собою
Сховатись — аж ось перший раз мета
Єму заблисла! Дух єго стомлений