Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/409

Сіро-зелені, а ще низше ліс —
Могучий, дикій бір тоне в тумані.

Спинив ся Каін. Рій нових думок
Сей вид в души єго збудив.

 „Мабуть —
Подумав він, — не годен я дійти
До райських брам і око в око стати
Супроти ангела, з ним говорить!
Мабуть для мене замурована
Ся брама. Добре! Я просить не буду,
А сам візьму сю ласку. Ось гора,
Вершком своім запевно таки висша
Ніж ся стіна. Піду на той вершок,
І відтам рай побачу, заспокою
Тоту жадо́бу, що в душі кіпить!“

І не роздумуючи довго, рушив
В нову дорогу. Весь той труд, що доси
Зазнав він, був нічим супротив сеі
Вандрівки. Бачилось, що та гора
Зібрала всі завади й перешкоди,
Щоб зупинить єго: потоки бистрі,
Ліси непроходимі, темні звори,
Яри́ бездонні і холодні мряки.
Лиш звільна, важко дишучи, увесь
Облитий потом, пробирав ся Каін
Все висше в гору. Чим палкійше рвались
Єго бажаня вверх, тим тяжшою
Була єго дорога, немічнійшим
Все тіло, більший сум лягав на душу.

В півсумерку бродив він день за днем;
Відвічний ліс шумів над ним тужливо,
Або стогнав і плакав і ревів
Вітрами битий. Лиш чутєм одним
Кермуючись, блудив по ньому Каін
І дер ся все туди, де найстрімкійші
Здвигались стіни. Ось скінчив ся ліс,
Та не скінчилась Каінова мука.
Єго зустріли низькі та розлогі
Повзучі корчі косодеревини