Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/411

Сто вартових, захланних на добичу:
І дождж і сніг і вітер, сонця блиск,
Орли й камінє, все тут з нею в змові.

Аж ось одного дня — вже вечеріло,
Як Каін став на самому вершку —
Скелет нужденний, ранами покритий,
Продроглий весь і ледво що живий.
Останніх сил добувши, став на голім
Леді. Куйовдили вітри могучі
Єго волосє, рвали драну одіж,
І кров морозили у жилах. Каін
Не чув нічого, весь остаток сили,
Всю душу він зосередив в очах,
І очи ті послав у даль безмірну,
Туди, де в пурпуровому проміню
Купавсь величній, ясний „город божий.“

І щож побачив в ньому?

 Пусто скрізь,
Лиш дерева самотні сумовито
Шепочуть листєм, та квітки чудові
Хитають ся на стеблах. А крім них
Ані душі живоі, ані звука.
Та ні! Посеред раю, на майдані
Два дерева найвисші, найпишнійші.
О, Каін добре знав ті дерева
Із оповідань батька! Се на право —
То дерево житя: небесний грім
Вершок єго розтріскав, розколов
Весь пень єго до самоі землі,
Та не убив єго живоі сили!
Воно росте, пускає гилє в шир,
Пускає па́синє нове довкола!
А те на ліво — дерево знаня
Добра і зла. Під ним клубить ся гад,
А на гильках єго богато плоду
Понависало. Плід той так блищить,
Манить, ясніє, душу рве до себе!
Та ось повіяв вітер, і мов град
Посипались плоди оті на землю,