Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/417

Усіх до себе, ворогів найгірших
Мов другів обнімав, і був неначе
Той плястер меду чистого, солодкий
І запахущий, ясний і поживний,
Одним чутєм святим наскрізь пронятий.
Значить: чутє, великая любов —
Ось жерело житя!“

 І скочив Каін,
Мов звір сполоханий, і оглядав ся
Довкола, і шептав немов в нетямі:
„Чутє, любов! Невжеж се так, о Боже?
Не вже в тих двох словах малих лежить
Вся розгадка того, чого не дасть
Ні дерево знаня, ні загадковий
Той звір не скаже? Бідні, бідні люде!
Чого до того дерева претесь?
Чого від того звіря ви ждете?
Погляньте в власне серце, а воно вам
Розкаже більше, ніж всі звірі можуть!
Чутє, любов! Так ми-ж йіх маєм в собі!
Могучий зарід йіх у кождім серці
Живе — лиш виплекать, зростить єго,
І розівєсь! Значить, і жерело
Житя ми маєм в собі, і не треба
Нам в рай тиснутись, щоб єго дістати!
О Боже мій! Не вже-ж се може бути!
Не вже ж ти тілько жартував, як батько
З дітьми жартує, в той час, як із раю
Нас виганяв, а сам у серце нам
Вложив той рай і дав нам на дорогу?“

В тій хвили Каін наче просіяв.
Чудовий супокій розлив ся враз
В єго душі. Забулись всі стражданя!
І сонце гріло, і земля ясніла
Вся в золото й рожевий блиск повита,
Мов дівчина, що з купелі виходить.
На хвилю, опянілий щастєм тим,
Він стратив память, і за грудь рукою
Хапавсь, і сам собі не вірив.