Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/422

У гору Каін, і лицем на землю
Упав, аж вістрє вилізло плечима,
А руки судорожно в землю врились
І задубіли так.

 „Гура! дід Лемех!“ —
Хлопята крикнули, та Лемех тілько
Махнув рукою. Він мов труп стояв
Блідий, недвижний, лук і стріли впали
На землю.

 „Що вам, що вам, діду Лемех?“
Защебетали діти, але дід
Ледви промовив стиха: „Що сказав
Отой дикун?“

 „Сказав, що він є Каін,
Ваш прадід.“

 „Каін? То не може бути!
Мій прадід Каін! Діти! Се ж було б
Страшне нещастє, сли б була се правда!
Глядіть лиш, де він, що з ним?“

 „Він упав
Отам близь кедра і лежить спокійно.“

„Ходім до него! Може він живий!
О Боже, хорони мене від того лиха,
Щоб Каінову кров я мав пролити!“

І спотикаючись, тремтячи весь
Дід Лемех рушив, а за ним юрбою
Ішли хлопята. Хоч сліпий, він прямо
Ішов туди, куди пустив стрілу,
Аж поки не спіткнув ся і не впав
На трупа Каіна.

 „Се він! Се він!“ —
Мов божевільний скрикнув Лемех. „Діти,
Пропали ми, пропав увесь наш рід
На віки вічні! Каін смерть приняв
Із мойіх рук! Біжіть, зовіть батьків,
Зовіть усіх сюди!“