Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/427

„Божа воля й суд небесний,
Против него нам не стать!
Та скажи, мій пане чесний,
Як тя маю величать?
Чую голос твій чудесний,
Та парсуни не видать.“
Та Петро сим образив ся,
Так на Клима розгрозив ся:

„Дурню, ти собі гадаєш,
Що й у нас ваш польський лад?
За що ти мя паном лаєш?
Чи то тут панів є склад?
Всі ми в небі рівні, знаєш!
Всякий всякому ми брат.
Я не жаден пан-канчучник,
Я Петро, небесний ключник.“

„А, то ти, святенький Петре! —
Клим утішно одвічав, —
Чом же так гірке, не тепле
Слово ти міні кричав?
А забув, як сам запекле
Ти Ісуса відрицав?
Я, що правда, пив надмірно,
Та Христа державсь все вірно.“

Вчув Петро, висо́к почухав,
Губи міцно затиснув,
Далі „руськоі“ понюхав
Тай тихенько геть шмигнув.
А пяниця слухав, слухав, —
Знов у браму грюконув;
Та гремтить та стиха шепче:
„Дай нам Боже, що найлекше!“

Пан Біг в небі зачуває;
Знає, хто се, та мовчить,
І Павлови повідає:
„Глянь но, Павле, хтось стучить!“
Ось Павло свій меч виймає
І до брами ним бряжчить.