Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/430

Далі каже: „Соломоне,
Глянь но, хто там так гурчить?“
Той надів „своє короне“,
Йде до брами тай бурчить:
„Хто ти є? чого бажаєш?
Що тут браму розбиваєш?“

„Прошу ласки — Клим озвав ся —
Я пяниця, зву ся Клим.“
„Що, пяниця тут припхав ся?
Тут хіба пяницям прийм?
Геть іди, до біса став ся,
В пекло лізь, у сірку й дим!“
Став наш Клим, засумував ся,
Далі ось як обізвав ся:

„Вже четвертий раз се чую,
Що мій пляц на пекла дні.
Та заким ще помандрую
Там, де пряжуть у огні,
Ласку зволь міні отсюю:
Хто ти є? скажи міні!“
„Ну, се ласка не велика:
Я є Соломон владика.“

„Соломоне, як же-ж марно
Смієш ти мене губить?
Чи забув ти, як то гарно
Вісімсот жінок любить?
Я з одною жив безкарно…
Також бо́вванам кадить
Я не думав ані трішки,
Хоч вони в нас ходять пішки.“

Вчувши слово те як змитий
Соломон кудись побіг.
Клим став знов у браму бити,
Далі крикнув як лиш міг:
„Господи, чи ти сердитий,
Чи лиш суд святих твоіх
Від небесного одвірка
Гонить мя, де дим і сірка?“