І думаєсь міні: Не довго може,
Коли мене важка прийме могила,
І ти отак підеш на роздорожє
О хліб просить, моя дружино мила!
І зжовкне, звяне те лице, що нині
Так любим сьяйвом, щирістю ясніє,
Погаснуть очи, що сміялись к мині,
Жура звялить тебе, моя надіє!
І діти наші — ох, аж серце вяне! —
Слотою биті, босі, у лахмітю
На сльози й горе непросвітно-тьмяне
Як сиротята геть підуть по світу.
І тайком я, тремтячою рукою
Остатній гріш йім ткну, й гадаю: Може
Хтось змилуєсь колись і над тобою,
І сиротятам нашим допоможе.
1886.
