житє; пропав той чар, що не давав менї ночей спати, що будив мене досвіта зі сну.
Одну одиноку жіночу постать стрінув я тут, се панна Б…, вона подібна до вас, дорога Льото, на скільки можна бути до вас подібним. А! скажете ви, сей чоловік почав знов говорити делїкатні комплїменти! Зовсїм неправдиво се не буде. Від якогось часу я став дуже чемний, бо нїчого иньшого не можу, маю багато дотепу, а жіноцтво говорить: нїхто не потрафить так делїкатно хвалити як я (і брехати, додасте ви, бо без сього справа не піде, розумієте?). Я хотїв говорити про панну Б… У неї багато душі, яка так і проглядає з її блакитних очей. Її стан, її положеннє се тягар для неї; він не може заспокоїти нїякого бажання її серця. Їй нудно в тїй суєтї і не одна година минає у нас в мріях про повне щастє; ах! і про вас також! Як часто мусить вона висловляти вам свою пошану — та не мусить, вона робить се добровільно, так радо слухає про вас, любить вас.
О, коли б так можна було усїсти при ваших ногах, в тїй милій кімнатцї, а наша дорога дрібнота пустувала б довкола мене, і коли стала б вона вам занадто голосна, я б заспокоїв би її збіраючи вколо себе якоюсь страшною казкою.
Величаво заходить сонце понад блискучими в снїгу просторами, хуртовина пройшла, а я — знов мушу замкнути ся у своїй клїтцї — Прощавайте! Чи Альберт у вас? і як же там?… Нехай Бог вибачить менї се питаннє!
8 лютого.
Вже вісїм днїв у нас найпоганїйша в світї погода, а для мене вона добра. Бо від коли я тут, не було ще такого гарного дня, якого б менї хтось не зіпсував, або мене не знеохотив до нього. І коли на дворі іде добрий дощ, або мете завирюха, чи мерзне або тає — га, думаю собі, то і в
