Цю сторінку схвалено
XIV.
Сон.
Я станув на горі і підо мною
Долина вуста вічнії роскрила,
І поточилися блакитні соки,
Де хмари тихо розгортали крила
І надималися летіти у майбутнє
— В обійми вод блакитнооких.
І я простер свої обійми полю
І людім, що колись по нім поспінуть.
І полились поля, яри, дороги,
Порушили на небосхилі стіну,
Переступили синяві пороги…
— Із неминучости пробилась в волю.
