Значінє монастирів в середних віках. Всюда, де лише навернув сьв. Бонїфатий поган на Христову віру, закладав церкви і монастирі, з поміж яких найважнїйшим був монастир в Фулдї.
Монастирске житє повстало на сходї, передовсїм в Єгиптї і на Синайскім півострові, єще за часів великих переслїдувань християн. Богато християн ішло в пустиню, де творили рід родин, рід села, але не мешкали по хатах, лише по печерах. На Синайскім півострові істнують такі печери до нинї. Коли число поселенцїв в яким місци зросло, вибирали они з поміж себе чоловіка, котрий вів провід в молитвах, та рішав спори поміж пустинниками. Єго звали попросту отцем (нинїшний ігумен). З часом покидали пустинники печери, та будували спільні доми, але все так, що кождий з них мав осібну свою келїю. В сей спосіб повстали монастирі.
В західній Европі і Нїмеччинї набрали монастирі доперва тогди більшого значіня, коли сьв. Бенедикт (жив він в Італїї за часів панованя Остроґотів.) заложив монастир в Monte Cassino і надав монахам устави після яких мали жити. (Устави Бенедиктинів були строгі. Монахам не вільно було уживати до питя нїчого крім води, їсти могли лише прості страви, мясо вільно було їсти лише хорим. Мо-
