жий з личка, трошки кирпатий і рахітичний: мав криві голінки, „пташині“ груди, але був дуженький, здоровий, їв добре. А Вася був чорнявенький, дуже гарний з личка, кароокий, але худенький, тендітний, неначе прозорий, нервовий і їв мало, не більше за горобця.
І з тої фізичної ріжниці між братами–близнюками я міркував, що один із них удався в батька, а другий у матір, але котрий саме в кого — цього вгадати не сила була.
Хлопчики дуже любилися. Вася часто плакав, иноді без видимої причини; тоді Жоржик розважав його, як умів: цілував, давав йому свої забавки, — які то могли бути забавки у тих бідних „казенних дітей“? — коробочки від ліків, сірників, або цигарок, затички від пляшечок аптечних та ті лялечки, коники й песики, що вирізувала дітям із колірового паперу надзирателька і господиня притулку Віра Миколаївна.
Жоржик і Вася прожили у притулку зо два тижні. Була надія, тінь надії, що може їх загубила нянька випадково і що може їх відшукає батько або мати, була про них дана звістка у газетних хроніках. Але ніхто про них не питав, не довідувався і силою річей вони стали „казенними дітьми“.
Через тижнів два до мене звернувся один із вищих урядовців при Київському ґенерал-губернаторі Г. — нехай буде Гордієнко, і сказав, що хоче взяти з притулку дитину, хлопчика, так біля двох літ, щоби
