— Обох? Крий Боже! — замахав руками пан Гордієнко. — Я й одного не взяв-би, та вже хочу жінці ту забавку зробити.
— Живу забавку! — сказав я з докором.
— Ні, докторе, ви не так мене зрозуміли. Забавка — забавкою, але я всиновлю його, виховаю, ім'я своє передам йому і всі права. Ми люде заможні.
— Щасти вам, Боже! — сказав я. — Щасти, Боже, й тій дитині, що візьмете ви. А вже як робити добро — робіть, пане, до кінця: беріть обох.
— Ні, двох не хочу. Ні одного з цих не візьму, бо й цей, аристократ, — показав він на Васю, — якийсь мені кволий видається. Чи не буде слабувати часто?
— Як хочете, — сказав я. — Довідайтесь ще через днів десять, — будуть инші; може тоді знайдете собі до вподоби.
Але пан Гордієнко довідався не через десять день, а другого таки дня; приїхав із дружиною своєю. Мабуть він росказав їй про те, що бачив учора, бо вона, привітавшися зо мною, зараз таки й сказала:
— Коли можна, я хотіла-би подивитись на тих хлопчиків–близняток.
Я сказав служниці привести Жоржика й Васю.
Пані Гордієнкова привезла їм ласощів, привезла багато, так що стало поділити й між иншими дітьми, щоби кривди не було. Дуже вподобала вона собі Васю.
