Пані Гордієнкова трошки збентежилася, що я зрозумів її французьку фразу, а Жоржик, — чи то почувши мої слова чи то інстинктом прочуваючи, що його мають розлучити з братом, потягся до Васі і взяв його за ручку.
Пан Гордієнко озвався до мене дуже прикрим тоном „власть імущої“ людини:
— Я-ж вам іще вчора казав, докторе, що ми ні в якому разі двох дітей не візьмемо. На що-ж про це знову починати розмову?
Вийшло, що я ніби-то був винен.
— Ну, то як-же, Колю? — питала пані, перериваючи трошки прикру для всіх мовчанку.
— Як хочеш, одрубав пан Гордієнко і з серцем добув срібну табашницю, закурив цигарку і відійшов до вікна.
— То ми візьмемо цього, — сказала мені пані Гордієнкова, гладючи рукою Васю по голівці.
Але Вася крутнувся, зсунувся з її колін і, взявши Жоржика за руку, потягнув його у другу кімнату.
— Добре, пані, — сказав я, зітхнувши. — Беріть хоч одного, коли така його доля. Тільки не зараз беріть, а згодом, — завтра чи що, бо плачу буде багато. А я скажу нашій надзирательці, то вона вже якось так зробить, щоби менше горя було дітям при розлуці.
— Добре, — згодилася пані. — То може нехай вона сама привезе мені його. Я дам адресу.
— Можна й так.
