найчастіш доручав він своїм синам тільки чистове переписування записів. Але небожів прохав він і самих-таки записи робити. У нас є лист небожа Димінського Йосипа Шостацького. Лист той, як видко, є відповідь на прохання А. І. Димінського позаписувати українські пісні в самому Кам'янці. Правда, той Шостацький не дуже добре зрозумів етнографічні інтереси свого дядька. — „Въ Каменцѣ“, наївно пише він[1], „малороссійскихъ пѣсень трудно достать. У насъ никто не поетъ ихъ, за исключеніемъ двухъ пѣсень, которые переписнулъ (sic) Вамъ на этомъ письмѣ“. І справді він подає, тільки не дві, як обіцяє, а вже аж чотирі пісні: „Та забіліли сніги“; „Та по тім боці Дунаю, та вівчар вівці зганяє“; далі — Щоголівську: „Гей у мене був коняка“, і з Котляревського: „Сонце низенько“. Треба одначе гадати, що не всі ж кореспонденти давали Димінському отакі наївні відповіді, а справді записували те, чого Димінський прохав для себе.
Можна сказати, що вся ота друга чверть життя Димінського (р. 1849-1876) — це був найкращий на його віку час, як з погляду морального, так і з матеріяльного. З морального? — бо його етнографічні інтереси, розпочаті 1849 року, встигли сильно поглибитися; разом з ним поширився й розумовий розвиток; виробився твердий світогляд; високо інтелігентні люди ставилися до цього волосного писаря з пошаною.
А поруч цих успіхів моральних, мав Димінський під цей час і таке-сяке забезпечення матеріяльне. Десь-так на припочатку шісдесятих років здобув він од „Управленія Крестьянскихъ Имуществъ“ земельний наділ у с. Струзі Ново-Ушицького пов. і завів тут своє господарство: поставив будиночок, насадив садок. Року 1869 йому пощастило навіть і більшу земельну власність придбати в с. Бобчинцях на Ямпільщині. Тішивсь А. І. і родинним щастям, бо потроху попідростали діти, а старшого сина Йосипа поталанило йому вже й до учительської семінарії примостити.
Але з 1876 року в житті А. І. Димінського починається різкий перелім. Одне лихо за другим несподівано лягає на його плечі, і кінець-кінцем доля зовсім його зраджує. Той 1876-ий рік був злоповісний і для всієї української національности, бо це ж тоді вийшла славетна „Lex Jusephovicia“ — заборона українського письменства і україн-
- ↑ достоту ніби Коваленківський волосний писар в оповіданні „Народні пісні“, — той теж сповіщає начальство, що в їх селі „народныхъ пѣсенъ не оказалось“.
