Найостанніші роки життя А. І. Димінського в Струзі — то важкі, жахливо-важкі роки. Сліпий, зневірений, од усіх забутий, животіє він в нужденних матеріяльних обставинах, без чужої допомоги навіть пересуватися не можучи. І дожив до 76 років.
Нарешті року 1905, саме на Новий год, обривається його довге життя. І обривається воно так само трагічно, як і перебігло: помер Димінський од запалення крови, бо необережно врізав пальця на нозі.
Там-таки, в тій Струзі Новоушицького повіту, й поховано його, на сільському цвинтарі. І все, що ще нагадує там про нього, це невеликий кам'яний хрест з написом: „Здѣсь покоится прахъ Р. Б. Андрѣя Ивановича Дыминскаго скон. 1 янв. 1905 г.“. Зоставсь був після нього чималий архів: всі його папери були складені у велику скриню, і було їх до десятьох пуд. Та з листів родичів Димінського ми довідуємося, шо підчас громадянської війни знищили той архів війскові частини. Всі папери пішли на підпал, і заціліло тільки три великі рукописні книги пісень. Родичі переслали їх тепер до моїх рук.
Оце такий перебіг життя: infandi — як сказав би старий Вергілій — annales laborum, видатного нашого етнографа. Справді annales infandi! — втішні хіба лиш як читання для чесних людей, що про те гірке та все ж незламане життя довідаються і скажуть:
— Integer vitae scelerisque purus![1].
Тільки ж хоч і дуже тернистим шляхом довелося перейти А. І. Димінському, хоч і мало добра зазнав він од долі-мачухи на своїм довгім віку, а природний талан і свідомість зробили те, що не вважаючи ані на дуже важкі життьові умови, ані на малу освіту та невеличкий запас знаннів, Андрій Іванович Димінський зробив аж надто багато для української науки, щедрою рукою вклав свою лепту в нашу національну скарбницю. Дарма, що велика частина його фольклорного добутку загинула: все ж його етнографічна спадщина аж надто значна. Бо й ті, скажемо „невеличкі“, рештки, що заціліли, сильно переважають своїми розмірами звичайні особисті архіви инших етнографів. Окрім тих фоліянтів, з яких я оце зараз-опублікую прозаїчні казки, та ще трьох великих писаних книг подільських пісень, які теж є в мене тут у Київі, — багацько-чого є в Ленінграді. Там, в архіві Рудченка, що тепер переховується в ленінградській „Сказочной Комиссии“, знаходимо ми ще скількись зошитів, де подано до двох тисяч нумерів усяких записів. Окрім того ще й в архіві Русского Географического О-ва збереглося до двох
- ↑ Horatii odarum liber I, ode XXII.
