Коли-б не було Островського, припустім, не було-б і «Темного царства». Те-ж саме й про Лесінга, Брандеса і т. д.
Отже, зовсім не випадково, що навіть сьогоднішні критики-марксисти, соціологи, і досі звертаються до минулого. Аналізуючи його, вони — в кращому разі — роблять ті чи инші загальні висновки, що так чи инакше і дуже непевно торкаються продукції пролетарських митців. Візьмімо за приклад Коряка. Хоч одну статтю написав він про твори сучасних революційних письменників?
— Жадної!
Декому здається, що тут відограє ролю зайва обережність, сам Коряк, очевидно, з'ясовує тим, що він не критик, а історик літератури, а ми запевняємо:
— Тут глибші причини і одною з них є пустельний стан молодого письменства.
І справді: про що писати? Десяток-два грамотних оповідання та 50–100 талановитих віршів? І все це протягом кількох років? Очевидно, скарги на те, що на мої, мовляв, твори не звертають уваги є белькотіння того чи иншого ґатунку. Думка в критика породжується, коли він в творові бачить теж думку, а не бездарні визерунки. Правда, з історії літератури ми знаємо й випадки, коли майбутніх корифеїв «замовчували» але — теж правда — таких корифеїв ми налічуємо одиницями і вони — до речи — нічого не мають спільного з «просвітянської» графоманією.
Так стоїть справа з «замовчуванням».
Але друга категорія графоманів, навпаки, скаржиться на велику кількість критиків, що не дають їй ходу. Тут і «сиві дідусі», і «олімпійці», і якісь навіть «бігунці». «Ідеологом» даної категорії на даній випадок буде другий із «енків», цеб-то яблучко з тієї самої яблуні.
Отже, беремо це яблучко й кусаємо. Випадають два зернятка: це претензійні філософсько-просвітянські «засади».
Перша:
— «Критикою іменується здорове, на ґрунті вимог сьогоднішнього дня, обговорення твору з єдиною цілею встановлення вартости твору: тако художньої, яко й читабельної».
От вам «перл» «молодого» філософа «енка», що — до речи — віком коли не старший за нас, то й не молодший, який ні в якім разі нічого не має спільного з тими «корявими»
