речно, не дасть, оповідання, що на ньому «сивий дідусь» Дорошкевич написав: «це не манах, якийсь Рокомболь. Друкувати не варто»; оповідання, що ним як документом похваляється автор, що його по-циганськи вихваляє перед молоддю він же, що про нього написав такими жалісливим словами той-же «белетрист»: «рецензія відограла свою ролю і корисний для селянства твір (хвали себе, гречана кашо!) залишився не надрукованим».
Так от вам уривок з цього документу-оповідання:
— «Трошка з ногами кинувся в гущу.
— Залишіть бійку! Стріляти буду! Були вже не люди — звіри. Нічого не чули.
Трошка тричі вистрілив вгору. Не помагало. Ніякої уваги.
— Хлопці, стріляй вгору!
Пачками стріляли хлопці з самоохорони.
Ніхто не чув. Живе м'ясо гадюкою звивалось, напруджувалось і розходилось в усі боки!
Кость уп'явся комусь у горло.
— Жив… Кохався… у… у…
Насилу Трошка з хлопцями одірвав Костю од нього.
— Що ти за чоловік, скажи мені?
— Землі мені дай… Дай пожити мені…
Я хворий на землю…»
І т. д., і т. п. Словом, «пришта», як каже в цьому-ж таки конкурсовому оповіданні «енко». Але як на вашу думку: де це діється? Де це м'ясо розходиться в усі боки? (Ну й образ! Умри «просвіто» — краще не напишеш!). Так де це?
Ніколи не вгадаєте, бо це діється в манастирі на «загальному зібранні». Та й де вам угадати, бо-ж ви добре знаєте, що селянське «загальне зібрання» не тільки від пачки, але й од одного поганенького вистрілу розбіжиться. Такого «цинденту» Копистка не злякається, а Кость, їй-богу, буде тікати, що й штани загубить. Бачили ми, «олімпійці», такі «сторії»: «пукне» хтось — і вже «загальне зібрання» корова язиком злизала.
А потім: які це селяни вигукують таке мелодраматичне: «Я хворий на землю!». Чули ми: «хворий на голову», але це инша справа. І тому зовсім не дивно, що «енко» в своєму
