Бійці були не кращі… „Чорна хмара“, — так прозвали білі генерали цю дивовижну армію. „Чорна хмара“ сунула через гори, спасаючи своє життя й гартуючись до дальшої жорстокої боротьби.
Короп виснажився й захворів на малярію. Ішов з Улянкою за своїм возом, чорний, як мара, ледве плентаючись. Плоха селянська конячка давно здохла. Добрий козацький кінь уїздився в голоблях і падав з ніг під порожнім возом. Жалко було кидати бідняцькі манатки, нажиті з діда-прадіда, але все поскидав Короп дорогою. Тільки б дітей довезти. Трійко.
— Мамо!.. Їсти!..
Давно всі сльози виплакано й жалі задавлено. Очі горять божевіллям і в сердці камінь. Понад дорогою — виснажені, хворі матері плазують на колінах і молять сльозами кривавими:
— Хоч дитинку візьміть!.. Пожалійте на бога!..
Мимо, мимо! Зціпивши зуби йдуть мимо люди й падають далі з своїми власними дітьми.
Клали старих, ізмучених людей осторонь, під скелями.
— Таточку… простіть!.. Голубчику… не кляніть… Приміла б, на спині тягла вас, рачки б плазувала… дак несила моя!.. Сама ось-ось упаду… Дітоньки ж мої, дітоньки!.. Таточку мій ріднесенький!
— Не плач… доню… Іди… Нічого: мені вже — не довго… Як прийдеш до землі… хрестянської… не забувай… Дітям-онукам розкажи… як умирали… за волю.
Ішли далі, не оглядаючись. Камінь навкруги, камінь у серці. Кидали немовлят при дорозі, щоб спасти старшеньких. А мертвий шлях усе вище й вище гадюкою. Тисячі коліс риплять, коні з сил вибиваються. Плачуть діти, стогнуть хворі, — нічого не чути. Все зливається в єдиний гармидер: чорна хмара йде.
Короп з Уляною ледве пленталися за возом, підпрягаючись на кручах, підпихаючи воза.
— Но, конячко!.. Но, любенький!..
X-р-рясь!!!
Коняка впала, висолопивши язика й кривава піна бризнула на сошу. Байдужий потік людський поплив мимо.
— Демидику!.. Голубчику!.. Ой пропали ж ми тепер, пропали!..
— Людочки… поможіть!.. Ріднесенькі… пожалійте!.. Хоч одну дитину візьміть на воза!
Мовчки, з кам'яними обличчями й невидящими очима минають люди. Коні ледве йдуть і падають… падають…
Уляна поставила на ноги слабенького семилітнього Василька.
— Іди мені… Іди синку, не плач… Та не плач же, каторжний, не рви мого серця!
