— Постой… А ти ж як?
— І я з ними… Однієї станиці, вашскобродіє… Щедринської станиці. От хрест мене побий, не брешу! Тут ось і вартові стояли при дверях, багнет їм у пузо… Стерегли, значить, коли господин хорунжий… господин корнет опам'ятаються.
— Хм… А хто у вас командир у полку?
— Не можу знати, вашскобродіє… Потому, як ми тільки поступили, а тут у мене ота… як її? французинка, багнет ій у пузо…
— Яка французинка?
— Хвороба значить, така французька. Лікар казали. Жар і без пам'яті. От і в господина корнета тепер…
Офіцер несамохіть усміхнувся:
— Може еспанка?
— Так точно — еспанка!.. Винуватий, вашскобродіє, переплутав! Знаю тільки, що якась антанта, багнет їй у пузо!
— Ну так от що… Ти тут дивись за своїм корнетом, а ми перевіримо. А покищо внизу вартового поставимо. Там видно буде.
— Щиро дякую, вашскобродіє! Ви тільки запитайте в штабі полку: корнет Рогожін і рядовий Нагнибіда.
— Запитати ми й без тебе запитаємо, та тільки ваш полк із Тихоріцької пішов на Катеринодар.
Нагнибіда виявив великий жаль:
— А-яй, яка досада!.. А ми ж думали зразу до своїх! Аж у Катеринодар, кажете? Це ж коли то з ними здибаємось?!
Дні пішли нудно й одноманітно. Вартовий був тільки першого дня, потім про його забули. Нагнибіда здобув собі молока й хліба; на вулицю не потикався. Думки плуталися: коли б швидше Гаврик отямився й вичуняв…
Друга ніч була непокійна й тривожна. Рогожін мотався на ліжку; доводилося міняти компреси. Ранком обидва міцно заснули. Нагнибіда не чув далекої стрілянини на околицях і тупотіння на вулицях. Раптом його розбудили бучні й владні голоси.
— Ей ти, шпінґалет! Уставай! Хто такий? Постой, ти куди?
Кинувся спросоння до групи військовиків, що нахилилися над Рогожіним, розглядаючи його шинелю.
— Ваше високобродіє!.. Ми на обліку… Узнайте в господина коменданта… Корнет кінного дроздовського полку Рогожін…
— Що та-ке?!
Якась жіноча постать ойкнула й кинулася від дверей.
— Рогожін?!.. Не може бути!..
