будь ласка, скажи хоч одно слово, щоб заспокоїти оту мою цікавість, в чому саме річ? Натякни хоч одним тільки словом а вибираюсь зараз в дорогу.
— Це щось в звязку із найважнішою подією останніх часів. . .
— Що таке? Землетрус в Мадриті? Зникнення Зеляндії в хвилях океану? Війна Провансії з Францією? Чи може гостина ґерманського імператора в Індії?. . .
— Ні, ні, це все не те! Тільки Степане, поки що нікому ні слова… Добре? Тямиш… чи забув вже може — „Queen of Virginia“?. . .
— Що?. . . Невже є яка вістка про неї?. . . Зараз їду! — кликнув Артименко до апарату натискаючи рукою ґузик на знак, що розмова скінчена.
На його лиці було пізнати незвичайне хвилювання, що зливалося в один акорд зацікавлення, недовіря та горячкової нетерплячки. З поспіхом зняв він з вішалки капелюх та нагортку й скорою ходою вбіг до сусідної кімнати, де за столиком у кутку сидів один з його товаришів, редактор відділу «З дня», Михайлович.
— Слухайте, Остапе! — звернувся до нього Артименко — будь ласка, відберіть за мене пів до двадцятьпершої матеріял від репортерів, справте його та пішліть у друкарню. Ви-ж тут будете, правда? Також пішліть кого в «Асторію» нехай принесе звіт з бенкету в честь того ірляндського піїти — остаточно можете й сами його скомпонувати, ви-ж знаєте як це при таких оказіях водиться і чого то не балакають за повною чаркою! В мене, бачите, незвичайно важне діло, мушу зараз в Святошин.
— Еге! Мабуть і вас весна закликає із нашого гамірного Київа на лоно природи! Певне якась горличка затужила за пошумом святошинського бору, а ви помагатимете їй розважитись — що?
— Ні, ні, Остапе, не вгадали цим разом! Та прощавайте, бо у мене нема часу!
