всяких апаратів та приладів до всесторонного прослідження й вивчення всего того, що мали вони на Марсі стрінути.
Про ніщо не позабуто. Навіть кожний із подорожних мав свого талізмана-маскота. Артименко помістив навіть в одному із чисел «Вістей» знимку маленького сірого котика, що звався «Фараон», якого узяв з собою в далеку подорож Оляф Геріксон. І цілу біографію цього котика від хвилини уродин на піддаші деревляного домика в Тронємі з матери Ази сірої, старої кітки, (батько не знаний) аж до відїзду в зоряні простори, читали цікаві читачі «Вістей».
І богато, богато дечого більше. Бо Артименко знав, як підійти до читача. Знав, що коли хочеш мати успіх, коли хочеш осягнути задумане, так мусиш читача засипати такою кількістю друкованого слова, що він безрадно, немов приголомшений стане здавати свою позицію — недовірчивість.
І тому «Вісти» на злість усім конкурентам, а було їх у Київі чимало, сипали надзвичайними виданнями, просто, як то кажуть, як з рукава. Чернигівські фабрики паперу, що належали до видавництва, не могли наспіти із постачанням потрібної кількости газетного паперу. Щоденний тираж ґазети потроївся!!!
Старий Вашківський, червоний на лиці із внутрішної радости та вдоволення ізза перемоги над своїми соперниками, ходив по редакційних кімнатах без діла, повторяючи тільки раз-у-раз немов завчену фразу:
— Ех, ех, та й молодчина ви, Степане! Їй Богу їдемо в Гімаляї!…
І ходив від столика до столика більш перешкоджуючи як пособляючи в роботі. Радів, як то кажуть, від щирої душі, хоч намагався не показати цього по собі.
Так це не вдавалося йому.
