тричний погляд на вселенну, давно вже злізло із котурнів, на які спиналося в початкових стадіях свого розвитку. Це-ж незаперечена правда, що в усіх народів, в усі часи існувало та існує якесь незясоване, померкле прочуття, що й там гень далеко, на тих зірках, до яких виривається людський дух, існує також життя таке як у нас, існують подібні до нас єства із своїми радощами та смутками. Цілі релігійні системи побудовані були на невмірущости людської душі, на здогадній мандрівці по світах коли вона покидає свою земну домівку. Чомуж малиби оті безчисленні зорі, що мерехтять на синяві неба бути тільки блудними вогнями, що женуть у недовідому даль, пусті з мертвецьким спокоєм, прокляті у первопочині свойому?… Чому тільки на нашій землі малиб існувати сотворіння здібні втішатися красотою блакитнього неба, пошумом бору зеленого, усміхом сходячого сонця?…
Невже-ж завершенням усього того, що найкращого, найбільш совершеного може видати із себе природа, є оте єство, що так гордо себе „homo sapiens“ називає?…
Пан над тією землею, що порошинкою химерною серед всесвіту безмежнього жене у безвісти без початку й кінця?…
І заспокоював Степан Артименко своїх читачів, що може вже тільки кілька днів ділить їх від тієї хвилини, коли дістануть відповідь на усі даремно досі ставлені ними питання, коли усі нерозгадані загадки знайдуть свою розвязку. І малював перед їх очами ваготу цього моменту, вів їх немов перед ворота одвічнього храму, що за хвилину відчинитися мали й тисячам очей розкрити тайну, яку зберігала досі його святая святих…
І розходилися Артименкові слова у найдальші верстви громадянства, голосним гомоном відбивалися по цілій Україні і далеко далеко поза нею.
Двічі в день голосився Святошин а д-р Харитоненко подавав свої помічення та місце в просторі, де саме в тому моменті находилося міжпланетне