Тетяна (в двері). Маріє, ходїть сюди, з роботою!… Тут будемо сидїти… (Сїла й замислилась). Він так недавно в нас, а я мов здавна його знаю!… Обличе, постать, очи — все, все я бачила уже десь давно!… Або-ж він снив ся менї, або в душі малюнок рідного нам серцем чоловіка носиш, не знаючи того й сама?… Дивно!… Чому я не хлопцем урядилась? Тепер поїхала би з ним поруч воювати!… Нудна дївоча доля! Хоч вільна я в батька, як пташка, та що з тою волею я вдїю?… На що менї вона здала ся? (Задумалась).
Марія (входить з пряжею). А який гарний козак у нас гостює!… (Тетяна мов прокинулась). Що з тобою? О чім так думала, що й не чула, коли я увійшла?
Тетяна. Про матїр нагадала й задумалась.
Марія. Овва!… Навряд чи правду ти сказала!… Менї здаєть ся, що на думцї в тебе козак отсей сидїв.
Тетяна. Він тут розказував про деякі свої пригоди: як матїр убили перед його очима, коли малим ще був; як у неволї він сидїв турецькій…
Марія. І жаль тобі його зробилось?
Тетяна. Боже, як!
Марія. Се певний знак, що любий він тобі зробив би ся скоро, колиб посидїв тут ще зо три дни.
Тетяна. Він живе не тим, що треба для коханя!… І я собі на горе тільки його малюнок носила би в серци!…
Марія. По чім ти знаєш? О, в козацькім серци
