ша Каплю на місці колишньої Січи. Петра Кулика в Гужівцях Борзенського пов. Кобзарі чи лірники мали бути також у Білоцерківці Лохвицького пов. В Салтанівці Васильківського пов. був якийсь Яків Крупа, що оповідає про старовину — чи се кобзар, не відомо.
Дуже можливо, що коли-б „Відділ“ не зліквідовано так скоро по тім, то він зайнявся-б систематичним дослідженням сих кобзарів, але етнографічна робота київського гурту спинилася. Прийшли часи нових нагінок на українську мову й літературу, і се відбилось і на долі дум. Справа збирання й видавання знов переходить період застою.
Найзамітніші здобутки восьмого десятиліття в справі консервації дум: „Историческія пѣсни“ і „Записки відділу географічного товариства“ спинились на півдорозі — Історичні пісні на другім томі, Записки на третім випуску.
Сам „Відділ географічного товариства“ за своє недовге існування також не був використаний з боку всіх тих можливостей, що були в ньому для дослідження кобзарства й дум. Але для історії дум сей застій, викликаний його скасуванням, в звязку з указом 1878 р. і заборонами, з ним звязаними, тривав не дуже довго. Початок нового десятиліття приносить багато нових і цікавих публікацій, а ще в сам рік заборони нишком розпочинається дуже цікава збірка матеріялу для дослідження кобзарського епосу, що нею зайнятись буде місце нижче, а тимчасом займемось ще иншими фактами з сеї сфери.
Записи Манджури. В тім-же часі — починаючи від 1871 р. — провадив свої записи і Манджура, і між сими записами було також кілька дум, що лишились неопублікованими. В 1880 р. Потебня в своїй праці „Къ исторіи звуковъ русскаго языка“ згадав Манджурин запис думи про Озовських братів, не цитуючи запису в цілому.[1] Сей запис разом з иншими паперами Манджури заховався в архіві Потебні — тепер в Інституті Тараса Шевченка в Харкові, і ми мали змогу познайомитись з ним[2]. Запис має заголовок „Як три брати утікали“ і зроблений 1875 р. (ніби 1 червня) в Довжику Харківського пов. від „бандурщика Миронівського“. В тім-же Довжику від бандурщика Павла Дашенка Манджура записав ще три думи: Олексій Попович, Удова, Сестра (себ-то про Брата і Сестру). Всі сі записи, що також заховалися в паперах Потебні, вже не мають дати запису, але певно вони зроблені разом з першою думою. В тім часі Манджура збирав народні твори в Східній Україні, між иншим і на Харківщині, працюючи в звязку з Відділом Географічного Товариства. Він стояв у зносинах з Русовим, і певно, що під його впливом зацікавився також і кобзарями[3]. Чи записав він тоді ще що-небудь з галузи кобзарського епосу і чи записував думи пізніше, не знаємо: друковано з його записів дум не було нічого. Потебня пізніше також уже не згадував ніяких инших записів дум Манджури. На двох текстах з тих чотирьох, що нам відомі, є помітки олівцем про подібні варіянти в инших виданнях, але хто їх робив і для чого, з самих текстів не видно. Ледви щоб сі помітки стояли в звязку з яким-небудь планом систематичного видання. Не бувши надрукованими, записи Манджури майже не належать до історії видавання дум у 1880-х рр., в консервації дум вони тоді ролі не відіграли і властиво не збагатили тодішнього запасу відомостей про думи й кобзарство, що містився в публікаціях сього часу. Згадка Потебні 1880 р. була одиноким безпосереднім відгомоном Манджуриних текстів у літературі[4].
Що-ж до публікацій вісімдесятих років, то тут на долю думового досліду особливо корисно вплинула нова подія українського літературного життя, що була викликана са-
- ↑ В „Русскомъ Филологическомъ Вѣстникѣ“, окрема відбитка — Варшава, 1886 р., с. 123.
- ↑ За присилку сих паперів для нашого видання висловлюю подяку зарядові Інституту і зокрема його секретареві І. Я. Айзенштокові.
- ↑ Порівн. М. Мочульський, Іван Манджура, „Україна“, 1926 р., кн. 5, с. 25.
- ↑ Два з сих текстів — Озовські брати і Олексій Попович, повинні були-б з'явитися в сім випуску нашого Корпусу. Але на жаль ми одержали їх уже по видрукуванню відповідних аркушів, тому сі цінні тексти довелося відкласти до „Додатків“.
