чику, не розказуй нікому нікочого!”
І знов Трохимові треба божитись; сяк-так розговорив його, пішли.
Що досвітком, що вже й сонечко зійшло, ідуть і все поспішають. Денис через усю дорогу хотьби пару з уст пустив, усе задумавшись іде, — далі як крикне:
„А лучше б мене грім убив!”
„Бог зна, що ти споминаєш!” сказав Трохим і глянув на Дениса, та аж злякався: очи як жар горять і сам розлютований мов звір який. А все розговорює його:
„Будь веселенький, каже, вже тільки пять верстов зосталось; це вже наше поле”.
„Тільки пять верстов… Тілько не видно, як з ким небудь пострічаємся і мене видаси! Пропадай же ти один!”
Та з тим словом так і повалив Трохима, і насів його.
„Бог знає… що ти… Денисе, робиш!” сказав стогнучи Трохим під Денисом; далі став проситись: „Пусти мене, братіку, голубчику, соколику! Ей — велике слово, — нікому нічого не скажу! Возьми собі мої всі гроші, що тут зі мною, тільки не губи душі своєї і моєї! Не сироти моїх діточок, не вбивай за живота жінки. На кого моя старенька матінка зостанеться? Братіком, батьком рідним буду тебе цілий вік звати!… Не дай мені без покаяння вмерти! Дай же мені хоть часиночку Богу помолитись!…”
„Помолишся й на тім світі!” лютуючи як звір, казав Денис, одною рукою держу-
