Завіса впала.
На салі жвавіше забігали кельнери. Вистрілювали корки, дзвонили чарки. Гомін зростав, якби всі на салі щойно тепер пригадали собі, що ввесь день нічого не пили.
Петро підніс палець вгору. Підскочив Трубайло. Петро написав щось на візитівці, подав її кельнерові і ще щось шепнув йому на вухо; той елястично лявіруючи поміж столиками як кіт прошмигнувся поза сцену.
Петро знову дав знак. Питайником зігнувся Жорж:
— Осятер з майонезом…
— Раз…
— Котлєти де-Воляй…
— Два…
— Смажені куріпки…
— Три…
— Десер…
— Чотири…
— Чорна кава…
— Пять…
— Зубрівка, коняк, бенедиктинка… на чотири особи… Але жваво!
— Слухаю, пане сотнику!
— Чекай ще, — зупинила кельнера Люсі рухом руки: — А про мене, Ямбо, ти вже й забув! — з докором глянула на Петра.
— А що таке, дитино?..
— Забув уже про маленькі забаганки твоєї Люсі?..
