люду і кликав його йти до перемоги. І народ проймався духом його віри, вставав, підіймався і змагався. Може справа була-б кінчилась гарно, як-би не було Москви, а так… лишилися одні казки й перекази старі.
„Слухайте, як маєте охоту. — Сказав до мене старий Полосенко починаючи свою казку. — Хочте — вірте, а хочте — не вірте, але скажу те, що сам колись чув про славного гайдамацького ватажка Хорка. Діло се було дуже давно, щось після шведського походу на Полтаву. Тоді люде вірили що щось зміниться і стане краще, але скоро пани заспокоїлися і взялися господарювати, як всі люди побачили, що жити так не можна, а через те почали хвилюватися… Пани стали приборкувати непокірних і просто живцем в могили клали їх. В той час з'явився Хорко, який взявся визволяти селянство з панського ярма. Скоро до Хорка приєдналося ще багато иньших ватажків, а тоді від Полісся аж до Дніпра заговорили тихі села і закипіла боротьба. „Ватажок Хорко був під Звягилем, де спочивав після походу на Радомисль, коли туди дійшла страшна звістка, що в Шамраївці панами замордовано багато мирного селянства і що пани в Кодні лаштують шибеницю для Сави Чалого, якого зловили під Чудновом. Спочатку Хорко не знав що й робити,
