кою в його останні години життя.
Любий образ її був йому утіхою в його останні хвилини. Він вірив, що коли не на сім, то на тім світі він стріне свою дорогу Юзефу, а через те і його останні слова були: „Моя чудова, моя кохана, моя вічна Юзефо!“…
З того часу, як одержано таку сумму звістку, в палацу почалися великі зміни: припинились бенкети, скінчились гулянки. Несподівано приїхав верховець з війська і привіз від товаришів убитого тяжку звістку.
Як приїхав сей посланець, то стрінув панну Юзефу на палацовім ганку, як вона в глибокій задумі дивилася на свій дорогий сад, де так тихо згасала краса природи.
„Вельможная панно! Товариші військови доручили мені переказати вам, що молодого графа Потоцького вже на світі не має. Він вмер не від меча ворога, а в полоні від тяжких ран, після битви під Пилявою.
Вміраючи, він згадував ваше ім'я“… Після таких слів страшного привіту, посланець подав листа, де було списано все…
Коли вона все взнала, так відразу для неї став зайвим весь світ; від неї відлетіло життя і вона стана чужою для нього.
Смертельний жах обгорнув Юзефу, і їй здавалося, що її коханий слідкує за нею…
