рогів, так тоді лише, може, сподобляться побачити чудо, як зацвіте волею наш рідний край…
Дідусь скінчив своє сповідання і мені не хотілося нічого такого говорити, щоб дарма не хвилювати його і не підривати тієї віри, яка була в його серці. — Нехай жиє в ній! — думав я про себе.
Переїздили великий ліс, де польова доріжка замінилася широким бруком, який весь час тягся в гору.
Дядько Трохим поганяв коні і щось думав, а я повними грудьми вдихав здорове повітря соснового бору і теж думав над тим, що тільки прочитав на дошечці, яка була прибита на стовпчику, що стояв край дороги. Там було написано: „Лаврскій лѣсъ. Собирать ягоды и грибы строго запрещается“…
Минули ліс і виїхали на поле. Якісь обшарпані діти, що пасли тут телят, з посинілими ніжками і рученятами, бігли за возом і кричали: „хліба… па… па!.. Хліба… па… па!.. хліба… па… па!“…
Просто перед нами Почаївська гора і дивної краси лаврська церква, яку колись збудував гр. А. Потоцький для ордену базиліянів, — просто чарувала своєю вевеличавою красою.
Дядько Трохим здійняв шапку і побожно перехреститився.
Ми наближалися до Святої Брами, над якою був образ Почаївської Матері Божої, а перед ним горіла лямпада.
