Був тихий, соняшний осінний день, коли червленна риза на авратинських горах надто вигравала своїми кольорами, як я стояв на вершині Бони і милувався далекими краєвидами. Зненацька почувся якийсь голос. Я озирнувся і побачив високого, молодого, чорновусого і чорнобрового парубка. Він був одягнутий в чорну коротку свиту взутий в гарно наваксовані чоботи, а в руках тримав сіру шапку і, показуючи свої білі зуби, приємно всміхався до мене.
— Такі видно, що ви тут чужа людина…Ходите серед руїн, розглядаєте все… — Промовив він до мене.
— Не так то вже й чужа, як вам здається, а тільки що перший раз на Боні — відповів я.
— А правда, що тут дуже гарно? знов заговорив парубок.
— Та, що й казати! — промовив я.
Парубок став поруч мене і дивлячись на стару башту, став говорити:
„І як вони сюди цеглу та вапну таскали, коли муровали отсю непотрібну річ?! Видумували чорт знає що, а користі ніякої… Се башта, так собі, не така вже й дивовижна річ, але от колодезь, так просто незрозуміло, на що вони його копали на такій горі“?…
— Який колодязь? — спитався я.
— Так ви ще його не бачили?.. Тож найпер-
